Вчора писали з дочкою твір на тему осінь, а сьогодні спостерігаю цю красу і розумію, що за буденністю зовсім не помічаю як швидко минає час.
Чим доросліше ми стаємо тим більше поринаємо в свої справи і забуваємо як це радіти простим речам, як колись в дитинстві...
Можливо це буде сильно сказано але все ж таки...
За своїм життям ми забуваємо жити. Час минає швидко і життєвий шлях ми проходимо постійно в якихось справах і погоні... Тільки за чим ми біжимо?
Мрії, які змінюються на цілі, а протім вони стають досягненям і появою нових цілей. І так все життя...
Все життя ми чогось прагнемо, деякі досягають, а деякі все життя намагаються досягти і тільки на прикінці свого марафону розуміємо, що так і не жили.
