The Wounds of Memory are Open. I Call Him by His Name / Рани пам’яті відкриті. Документальний фільм ВВС про Бучу (UA/EN)
Одним з останніх моїх дописів на HIVE перед початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну, була рецензія на фільм "Мюнхен. На порозі війни". Я навмисне подивилася тоді цей фільм. І це було так символічно. Бо через день війна у п'ятій годині ранку вдарила в 7-ми км від порогу мого власного дому уламком збитої українською ППО російської ракети. Усвідомлення того, що війна почалася, у мене було миттєвим. Бо морально я до неї готувалася. А ще в мою пам'ять назавжди врізалася глибокозмістовна думка з "Мюнхена", яка потім постала хажливою реальністю у перший місяць війни: "Але ж є надія? Краще б було без неї".
BBC released film about massacre in Bucha. I watched this film first of all so that the terrible massacre in Bucha would not fade emotionally in my memory. Because after Bucha, there was still a lot of horror and terrible events in Ukraine, which continue to this day. But it is the terrible crimes in Bucha that are indisputable proof that Russian executioners from the beginning of the war came to kill us deliberately, knowingly, with a sense of impunity and animalistic pleasure from human torment and suffering. We saw the same atrocities of the Russians later, and recently they were defiantly demonstrated to us on camera, like, be afraid. But we will fight. Fight for Truth and Freedom. To the end, to Victory. Because we are not like them.
Ця надія до останнього жила в тих, хто сподівався, що лишиться в безпеці, що з ними нічого не трапиться, що вони виїдуть, виживуть... Буча, Ірпінь, Бородянка, Стоянка, Бузова, Мотижин... Просто зупиняється дихання від думки про жах тих подій, які зазнали люди в цих населених пунктах Київської області.
ВВС зняли документальний фільм "I Call Him by His Name", присвячений розстріляним росіянами у Бучі терооборонівцям на Яблунській 144. У вихідні цей фільм виклали на ютюб.
Я подивилася його насамперед для того, аби ті страшні події емоційно не тмяніли у моїй пам'яті. Бо після Бучі було ще чимало жаху і страшних подій в Україні, які тривають донині. Але саме страшні злочини в Бучі є беззаперечним доказом того, що російські кати відпочатку війни прийшли нас убивати навмисно, усвідомлено, з відчуттям безкарності та звірячої насолоди від людських мук і страждань. Ті самі звірства росіян ми бачили потім, а нещодавно їх було зухвало продемонстровано нам на камеру. Мовляв, бійтеся. Та ми будемо битися. Битися за Правду і Свободу. До кінця, до Перемоги. Бо ми не такі як вони.
The limitless terror and limitless cruelty of Russia has long since gone beyond the concept of war. After all, war has certain codes and rules. But not the wars in which Russia, the sponsor of terrorism around the world, participates. Because there are no rules in the war with the Devil. And those who still haven't understood this and greedily swallow Russian propaganda every day, like doping, are spiritually dead. Because there will always be witnesses, "risen from the dead" like Ivan Skiba from Bucha. Because the truth cannot be strangled with the bloody hands of Russian murderers. The truth always comes to the surface. Always! Even if it takes a long time.
Безлімітний терор і безлімітна жорстокість Росії вже давно вийшла за межі поняття війни. Бо війна все таки має певні кодекси і правила. Але не війни, в яких бере участь Росія — спонсор тероризму в усьому світі. Позаяк у війні з Дияволом правил не існує. І ті, хто досі цього не зрозумів і щодня, немов допінг, жадібно ковтає російську пропаганду, духовно мертві. Бо завжди будуть свідки, "повсталі з мертвих" як Іван Скиба з Бучі. Бо правду не задушити кривавими руками російських убивць. Вона завжди виходить на поверхню. Завжди! Навіть якщо для її оприявлення потрібен тривалий час.
Russian executioners hoped that the executions would dehumanize and wipe the victims' presence from the world. But this BBC film shows a powerful account of love in the face of terror: the strength of Ukrainian women, mothers and the sole survivor of those shot in cold blood by the Russians at 144 Yablunska street in Bucha.
Російські кати сподівалися, що страти дегуманізують та знищать присутність жертв зі світу. Але цей фільм ВВС демонструє потужний опис любові перед обличчям терору: силу духу українських жінок, матерів і єдиного вцілілого із холоднокровно розстріляних росіянами на Яблунській 144 у Бучі.
Ми пам'ятатимемо злочини Росії довіку. Не забудемо і не пробачимо. Ніколи. Бо страшні воєнні злочини не мають строку давності.