Привіт, друзі!
Oстаннім часом я була надто зайнята робочими проєктами і творчими ініціативами, що не вистачало сил для написання дописів. А ще всі ці заготовки на зиму, робота в саду і т.д. і т.п. Тож назбиралося вже чимало фото, готових для втілення ідей і обіцяних дописів ще з моїх літніх подорожей. І, звісно, не зникло бажання долучатися до тутешніх авторських ініціатив, як-от "тижневий фотодайджест" від 
Ця космея височіє біля мого паркану. Щоразу, коли бачу цю струнку двометрову квітку, усміхаюся й надихаюся її цілеспрямованістю. Тягнеться до світла, аби торкнутись пухнастих хмарин. Радіє сонцю й квітне. Щаслива.
Цей тиждень у фото у мене минув під гаслом "тихі моменти щастя". Бо наше життя, яким би напруженим і непередбачуваним воно нині не було б, триває, і ми все ще здатні помічати й відчувати дрібниці, які дарують нам радість.
Цьогоріч у нас вродили пізні сливи, і я з неймовірним задоволенням почала тиждень з приготування мого улюбленого снека: в'ялених слив із пряними травами й часником в оливковій олії. Яка це смакота! А ще на тоненькій скибочці домашнього багету з хрусткою шкоринкою. 😋
А ще ми цьогоріч маємо перший урожай молодих яблунь і рожевого винограду сорту "Ізабелла". Здавалося б, такі дрібнички насправді, а так приємно.
Серед тижня вперше за останні 1,5 року завітала у Всі.Свої на Хрещатику, аби придбати щось нове на осінь. До повномасштабної війни часто сюди заходила. Вже й забула, як це воно відчувати "нормальність" шопінгу в часи, коли кошти здебільшого витрачаєш не на себе.
У нашому полі квітне люпин, і це надворі жовтень. Не встояла і нарвала букет. Тішить і зігріває спогадами про літо.
Попри шалений вітер і холод, сьогодні ми вперше за останні, мабуть, півроку відновили недільні піші прогулянки до нашого березового гаю.
Світ природи, попри зміну сезону, лишається сталим. Але все одно, скільки разів ти не був би у знайомих місцях, є маленькі дрібниці краси, які помічаєш вперше. І це дарує відчуття щастя.
Коли в природі зникає щось, припиняє своє існування, на зміну з'являється нове життя. На таку думку мене наштовхнув сьогодні цей березовий пень і поруч із ним, буквально в кількох кроках, молодий паросток дуба.
Цією стежкою йшли не тільки ми. Такий цікавий кластер слідів автомобільної шини і якогось дебелого пса.
По дорозі додому назбирали горішків для білочки. Ну, тієї, за допомогою якої колемо горіхи. 😆 Зараз вони такі смачні. Те, що любиш, завжди дарує радість.
Сонце сідало за обрій, коли ми поверталися з пішої прогулянки. Це була така красива мить, що мені захотілося закарбувати її у фото. Нехай тепло його променів зігріває й сцілює наші тонкі й вразливі душі. Погляньте, як сонячні промені простягають свої обійми.
Дякую, що знайшли час і бажання зазирнути всередину цього допису. Спокійного всім вечора!
