Жуль Амеде Барбе д’Оревільї (1808–1889) — французький письменник, публіцист, денді, католик, монархіст.
Давайте поглянемо на автора очима його сучасника. Леон Блуа, автор новел про часи франко-пруської війни "Кривавий піт", що вийшла в українському перекладі нещодавно у Видавництві Пломінь, так описує свого колегу:
"Багато було сказано про вбрання Барбе д’Оревільї. Добірні паризькі жарти досхочу кпили з його редингота й панталонів. Численні хроніки описували манжети, краватки, капелюхи, лімузин (широкий плащ), підбитий чорним оксамитом; а сучасники, задихаючись від незаперечної переваги письменницького генія, не пробачали йому ані лискучої шкіри, ані швів тих вічних рукавичок, якими він оберігав свої Руки від вологих долонь чи масних кінцівок, що були в моді серед тодішніх літераторів."
Барбе д’Оревільї і сам не стояв осторонь історичних подій - При облозі Парижа під час франко-прусської війни записався в Національну гвардію.
Стиль письменника характеризують, як розкішний, цинічний, із сильним відчуттям таємниці, еротики та зла.
Збірка «Дияволиці» (Les Diaboliques, 1874) складається з шести історій, пов’язаних не сюжетом, а образом femme fatale — жінки, одержимої пристрастю, яка йде на перелюб, злочин, помсту чи самознищення.
Та навряд чи варто очікувати чогось шокуючого від цих текстів. В наші часи, коли Диявол поруч, а янгол смерті посміхається і мовчить - навряд чи варто очікувати гострих містичних вражень. Натомість ці тексти здатні занурити вас в атмосферу Франції середини ХІХ століття, а саме в період Липневої монархії (1830—1848). Останні дні французької аристократії, повільного занепаду її політичного впливу та ролі в суспільстві. Цей антагонізм між Францією аристократичною та ідеалами "революціонерів" можна відчути в новелі "На обіді атеїстів" (À un dîner d’athées ) — деякі з тих згаданих злочинів нагадують росіян.
Втім книга не про політику, а про жінок з детальними описами й психологічним портретом, та про зваблених чоловіків.
"Для нього ця жінка, яка йшла перед ним, хитаючись, як хвиля, була лише дівчиною з найнижчого класу, але вона була настільки вродлива, що дивно, що ця краса не підняла її вище і що вона не знайшла поціновувача, який врятував би її від злиднів вулиці, бо в Парижі, коли Бог створює вродливу жінку, Диявол у відповідь одразу підкидає дурня, який її утримує."
"Дияволиці" вважаються найвідомішим і найкращим твором Барбе д’Оревільї, квінтесенцією французького декадансу та fin de siècle. Це та Франція яка лишилась переважно в мистецтві та історії, і навіть рештки її руйнуються на наших очах. Тому й завершу цей короткий текст красивою цитатою, яка демонструє й соціально-політичні погляди автора.
"Це було після 1830 року. Після проходження Карла X, який перетнув його, щоб сісти на корабель у Шербурі, більшість знатних родин, знайомих мені з дитинства, жили у відлюдних замках поблизу. Політичні події вразили ці родини тим більше, що вони вірили в перемогу своєї партії і втратили надію. Вони бачили, як право первородства, підняте єдиним державним діячем Реставрації, відновить французьке суспільство на основі його величі та сили; а потім раптом ця ідея, подвійно правильна і справедлива, яка сяяла в очах цих людей, піднесених жертв своєї відданості монархії, як компенсація за їхні страждання і руйнування, як останній клаптик шерсті горностая та норки, що вистилала їхні труни і робила їхній останній сон менш важким, загинула під ударом громадської думки, яку не вміли ні просвітити, ні дисциплінувати."