[EN/UA] Наша країна кров'ю пише слова рідною мовою / We write words in our native language with blood
Всім привіт. Сьогодні день української письменности і мови, а наша рідна мова, це зброя. Не дарма ж з початком війни наші люди в гадали такі собі ребуси для російської армії другої у світі: скажи паляниця. Де які до сих пір думають, що це російською "клубника". Що не кажіть, а люди у нас дуже поважають гумор. Навіть в такі важкі для всіх нас часи ми знаходимо привід, щоб посміхнутися.
Що стосовно обставин моїх особисто, я раніше писав, що декілька разів їздив у військкомат. То приїздіть тоді, то приїздіть пізніше, а це вже я на місті. Не знаю що і як доля приготувала, головне віра. Намагаюся зрозуміти що і як, бо у такій атмосфері ніколи не був. Все нове, незнайоме. Вже познайомився з хлопцями, намагаємося облаштовувати своє так сказати тимчасове житло. Дівчат теж тут багатенько, сміливі дівчата! Я б свою дружину не відпустив, вона у мене навіть мишей боїться, не те що зброю у руки брати.
Оце я не знаю чого чекати, бо ніколи не воював, автомат тримав сьогодні вперше. Хотів, ось і тримай як то кажуть. Самий великий страх на данний момент, що далі. Одних хлопців одразу забирають, інші з нами переїжджають, особливо ніхто нічого не каже. Від цієї невідомості лячно. Кріпово, навіть мужикам, не бояться тільки ідіоти, що тут скажеш, всі люди.
Чи буду я писати, чи буде час, натхнення, бажання, зв'язок, інтернет. Бо іноді у такі єбєня везуть, води немає, не те що зв'язку. Нічого не можу сказати. Але віримо, віримо! Спілкувався з одним воїном, їх рота саме приїхала з передка, геть стало ніяково, бо хто ще розповість як не той хто все це пройшов. Він один з небагатьох, хто залишився живим, подарував мені свою шапку на згадку. Я оце собі думаю, шапка то буде мій оберіг, талісман. Чесно, страшно, але доля у нас така, ми повинні бути готові до всього. Це отак він мені казав, цей чоловік. Прислав жінці фотографію, та краще б не слав, плакати почала, каже що я постарів і став худим. То все емоції, нерви, бо одні переїзди і нічого не зрозуміло, що там далі. Не прощаюсь, люди!
Фото https://t.me/operativnoZSU
Hello everybody. Today is the day of Ukrainian literacy and language, and our native language is a weapon. It was not for nothing that with the beginning of the war, our people were thinking about such puzzles for the Russian army, the second in the world: say the Russian army. Who still think that it is Russian for "strawberry". Whatever you say, our people really respect humor. Even in such difficult times for all of us, we find a reason to smile.
As for my personal circumstances, I previously wrote that I went to the Military Commissariat several times. Come then, come later, and I'm already in town. I don't know what and how fate has prepared, the main thing is faith. I am trying to understand what and how, because I have never been in such an atmosphere. Everything is new, unfamiliar. I have already met the boys, we are trying to arrange our so-called temporary housing. There are also a lot of girls here, brave girls! I wouldn't let my wife go, she's even afraid of mice, not that I'd take up a weapon.
I don't know what to expect, because I've never fought, I held a machine gun for the first time today. The biggest fear at the moment is what's next. Some boys are immediately taken away, others move with us, and no one says anything in particular. This unknown is scary. Nettle, even peasants, are not afraid of only idiots, what can you say here, all people.
Will I write here, will there be time, inspiration, desire. I can't say anything. But we believe, we believe! I talked with one soldier, their company just came from the front, it became embarrassing, because who else will tell if not the one who went through all this. He is one of the few who remained alive, he gave me his cap as a memorial. I think to myself, the hat will be my talisman, talisman. Honestly, it's scary, but our fate is such that we must be ready for everything. That's what he told me, this man. I sent the woman a photo, but it would be better not to praise her, she started crying, she says that I have grown old and become thin. It's all emotions, nerves, because one move and it's not clear what's next. I'm not saying goodbye, people!