Вона була останньою з Наріель — народу, що колись умів торкатися зоряного світла і ткати з нього тканину мрій. Її ім'я забулося у світах, що залишилися внизу, під туманними хмарами. Але пам'ять про її місію зберігалася в її серці.
Колись, у часи, коли небо і земля ще розмовляли між собою, Наріель уклали обітницю: коли світ почне забувати про красу, про надію, одна з них знову здійметься сходами Древніх, щоб розбудити зірки і запалити їх новим світлом.
І ось вона йшла — крізь завивання вітру, крізь тонкий туман, де кожен подих ставав прозорішим за шепіт. Її сукня, сплетена зі сріблястих ниток пам'яті, була легкою, ніби тінь забутої пісні, але її кроки несли вагу всього світу.
З кожною сходинкою пам'ять про минуле важчала на її плечах. Вона бачила обличчя своїх предків, їхню любов, їхні жертви. Але в її очах жевріла незгасна рішучість. Вона не мала права зупинитися, бо за її спиною залишався світ, який ще можна було врятувати.
На вершині сходів її мала зустріти Брама Світла — ворота, що відкриваються лише тому, хто здатен нести в серці і біль, і красу водночас. І вона йшла далі, несучи у собі спокій і бурю, пам'ять і забуття, ніч і світанок.
Адже саме в її серці знову мало народитися нове світло.
