У самому серці старого Мілана, в розкішному, але дивному палаццо, мешкала загадкова жінка у фіолетовому. Її звали Віолетта. Вона з’являлася на балконах, коли вулиці огортав туман, і спускалася мармуровими сходами, коли дощ барабанив по дахах.
Її оксамитова сукня переливалася в напівтемряві, а срібні чоботи відбивали світло люстр. Палац жив власним життям: хол інколи заповнювався густим туманом, ніби двері в інший світ прочинялися. А інколи прямо під стелею починав іти дощ, дзвінкими краплями розбиваючись об кришталеві люстри.
Гості, що приходили до Віолетти, губилися в коридорах, чули шепіт у порожніх кімнатах і відчували холодний подих невидимих мешканців. Але сама Віолетта лише загадково посміхалася, торкаючись пера на своєму капелюсі.
Вона знала, що палаццо не просто будинок. І що вона — його частина.
