Вона приходила щоосені, коли повітря ставало прозорим і терпким, а сонце котилося низько над землею, ніби підглядало за нею крізь сплетіння гілок. Її руде волосся зливалося з осіннім парком, ніби природа створила цю гаму спеціально для неї — всі відтінки полум’я, міді та багрянцю.
Вона любила гуляти вузькими стежками, не поспішаючи, дозволяючи вітру гратися її пасмами. Клени й липи вклонялися їй, обсипаючи дорогу золотими листками, наче прокладаючи шлях для королеви осені. Вона не була чужою тут — навпаки, їй здавалося, що вона й є частиною цієї пори року.
Ліхтарі м’яко мерехтіли, відбиваючись у калюжах після ранкового дощу. У холодному повітрі витав аромат прілого листя, землі й легкого диму від чиєїсь далекої ватри. І серед усього цього вона почувалася вдома. Весна була надто шумною, літо — надто спекотним, зима — надто безбарвною. Тільки восени світ гармоніював із нею, дозволяв їй загубитися в своїх кольорах, мовчанні та шурхоті листя під ногами.
Вона любила цю пору понад усе. І, здається, осінь відповідала їй взаємністю.
Зображення згенеровані за допомогою нейронної мережі Leonardo.AI