У тихому куточку села, де літній вітер гойдав високу траву, а квіти розквітали, мов барвисті сни, жила Аліна — жінка з очима кольору неба і волоссям, що спадало на плечі золотими хвилями. Вона щодня виходила на луг у своїй легкій сукні, прикрашеній квітами, мовби сама була частиною тієї весняної картини.
Одного теплого полудня, коли сонце ніжно торкалося землі, до неї прилетів метелик. Його крила переливалися пастельними відтінками — рожевим, бузковим, м’ятним і кремовим. Він тихо опустився на її долоню, і жінка завмерла, щоб не потривожити його.
Спершу Аліна подумала, що він просто сплутав її з заквітчаним кущем чи лугом — так гармонійно вона вписувалась у пейзаж. Але потім їй здалося, що в погляді метелика — якщо в нього взагалі бувають погляди — була певна довіра. Ніби він відчув: ця жінка добра, м’яка, світла. Що вона не завдасть шкоди навіть найменшому створінню.
Аліна всміхнулася. Вона повірила: метелик прилетів не лише через барви її сукні, а тому, що почув серцем — її душа була такою ж лагідною, як весна, що навколо.
Метелик посидів ще хвильку, ворухнув крильцями, ніби подякував, і злетів у небо. Аліна проводжала його поглядом і тихо прошепотіла:
— Повертайся, якщо колись знову захочеш трохи тепла.
Зображення згенеровані за допомогою нейронної мережі Leonardo.AI
