Здається, що дерево — це твердий і надійний матеріал.
Спершу справді так: з нього можна зробити красивий і міцний паркан. Але навіть якщо ви його обробите захисними засобами, покриєте фарбою чи лаком, то лише трохи подовжите строк його служби.
Не минає і десяти років — а паркан із дерева вже сірий, неміцний, ламкий. Під впливом дощу, вітру, сонця, перепадів температур, постійного намокання та висихання деревина швидко руйнується й втрачає свою силу.
Саме тому я не люблю дерев’яних парканів. Хоча вони й виглядають красиво, природно, навіть романтично.
Але приклад дерева наочно показує, як швидко минає час. Здається, ще вчора ти зробив новий паркан — а вже через кілька років дошки сірі, вкриті лишайниками, місцями кришаться. Так само і життя минає. Діти ростуть, змінюються. Те, що вчора було полем, сьогодні — густий ліс.
Людське життя коротке, але за цей короткий час ми встигаємо побачити дуже багато. І найголовніше — зрозуміти: світ навколо змінюється постійно. Немає нічого сталого. Усе — тимчасове, рухливе, змінне.
Кажуть, гори — вічні. Але й це не зовсім правда. Гори народжуються й старіють, хоч і значно повільніше, ніж усе інше. Вони виникають під час зіткнення літосферних плит — як дві машини, що зіштовхуються на шаленій швидкості.
Метал гнеться, утворюються зморшки, випуклості, а потім усе знову змінюється: від удару утворюються піки, які згодом руйнуються, осідають, зникають.
Немає нічого стабільного. Усе має свій початок і свій кінець.
Ось такі в мене думки виникли сьогодні — просто під час споглядання звичайного дерев’яного паркану. Такий у мене був настрій.