Привіт, друзі! Стільки справ у мене накопичилося за останній час… Хоча, правду кажучи, не лише за останній. За останні роки. Та й загалом, доросле життя завжди таке: постійно щось відкладається, бо часу не вистачає. У тебе завжди є чим зайнятися, і байдики бити — не те щоб не можна, але тоді цей час доведеться забрати в чогось іншого важливого.
Ось, наприклад, цієї весни я запланував собі масштабні роботи - зробити ремонт на другому поверсі: обшити стелю вагонкою, наклеїти шпалери, постелити ламінат. Про ванну мовчу — там все робив майстер, особливо сантехніку й плитку. Так само й двері: їх потрібно замовляти, і я планую викликати майстра, щоб їх змонтувати. Але все інше планував зробити власноруч. Потроху.
Та щоразу щось нове виникає. Село — воно таке: навесні треба садити город, на початку літа — косити та сушити сіно, потім знову город (полоти треба, бо заростає, сад доглядати і т. д.). А ще — допомога родині. У шваґра ремонт, і в них ситуація важча (бо умови проживання не такі комфортні), тому спершу треба допомогти їм. Така вже логіка: спершу допомагаєш тим, кому важче. Це справедливо.
А тим часом твої власні справи стоять. І ось — лежить вже два місяці інструкція з монтажу прихованого даху на горищі. Сам люк купив, усе є, тільки зробити ніяк не встигаю. Нещодавно розібрався з новою торцювальною пилою, яку купив для того, щоб підрізати вагонку, можна приступати до монтажу. — і знову проблема.
Купив дешевий електричний степлер, думав — буду кріпити ним вагонку. Але скоби в нього всього 12 мм — і цього катастрофічно мало. Він просто слабкий для такої роботи. Тож або бити вручну, або ставити кляймери, або купувати цвяхозабивач. Але той уже коштує недешево…
І от так постійно: якісь речі відкладаються, щось ламається, щось вимагає уваги негайно. Бо живеш у приватному будинку — завжди щось десь треба полагодити. Насос, дрова, електрика... Усе залежить від тебе.
А ще — війна. Зараз не лише погода чи старий дріт можуть залишити тебе без світла. Ракети можуть. І це вже не умовності, а реальність. І все ж… серед усього цього бардаку, серед усіх цих "треба" й "не встигаю", є одне дуже важливе "треба": проводити час із рідними. З дітьми, які ростуть дуже швидко. З дружиною. Просто бути поруч.
Бо життя — воно не чекає. І ми щодня балансуємо між комфортом, побутом і тим, щоб не проґавити те найцінніше, що є — миті з тими, кого любимо.