У дитинстві нам всім казали, що діти повинні бути слухняними. Слухняні - вони хороші, на них треба рівнятися. Ми прагнули до цього, але, звісно, "не дотягувались" - це і, власне, відбувається, коли хочеш підганяти своє життя в якийсь ідеал, котрого взагалі і не існує.
Вважаю себе здатною переосмислити ці настановки, тому ділюсь з вами.
До цих пір пам'ятаю слова мами, які вона мені казала пару років тому: "Катя, оце у тьоті Жанни(ім'я змінила, бо не хочу наголошувати на комусь окремо), така ідеальна дитина, вона додому прийде після школи, борщі наготує, посуд помиє, домашні завдання поробить".
Читала недавно книгу якогось відомого психолога, де він каже, що у нього виникали питання до таких мам "слухняних" дітей:
А потім слухняні дітки стають дорослими і їх не важко відрізняти від інших.
Це вони вміють найкраще вираховувати настрій співрозмовника і підлаштовуватися під нього. "Так-так, я зроблю все, що ти скажеш, тільки не ображайся і не злись". Такі діти не готові відстоювати свою думку, особисті кордони і свої інтереси: вони до цього не звикли.
Вони уж точно не будуть займатися творчою роботою, бо їм потрібні накази і директиви. Від них не дочекаєшся ініціативи і справжнього креативу: ці м'язи у них не розвинені зовсім. Таким людям важко приймати важливі рішення, вони цьому не навчені. У дорослих слухняних діток замість лідерських якостей і ініціативності, котрі необхідні в сучасному житті, є лише беззаперечна покірність.
