Війна далекобійності: чому терор міст України не зупинить наші «далекобійні санкції»
Знову цей важкий, душний ранок. І знову Харків. У ніч проти 28 вересня росіяни знову вдарили керованими авіабомбами по житлових кварталах — по Салтівці, по Київському району. Я дивлюся на фотографії зруйнованої дев'ятиповерхівки, де бомба пробила другий поверх, і всередині все стискається від знайомого кожному українцю лютої безпорадності та гніву. Серед майже сорока постраждалих — десятеро дітей. Уявіть себе на місці батьків, які посеред ночі викопують своїх малюків із-під бетонних уламків та пилу. Двоє хлопчиків та дівчина-підліток зараз у лікарні з важкими вибуховими травмами. Це не випадковість і не «помилка наведення». Салтівка терпить цей пекло регулярно — згадаймо хоча б атаки початку та середини вересня. Це свідомий, хладнокровний терор.
І знаєте, що обурює найбільше? Тотальна цинічність ворога. Дмитро Пєсков днями безсоромно заявив на весь світ, що їхні масовані удари — це начебто «ціна», яку Україна має заплатити, щоб «нікому не було повадно» чіпати російські регіони. Тобто Кремль вже навіть не ховається за казками про «військові об'єкти в житлових будинках». Вони прямо кажуть: ми будемо вбивати ваших дітей у ліжках просто тому, що ви смієте чинити опір і нищити наші заводи. Це логіка банального терориста, який, програючи на полі бою, захоплює заручників.
Але часи, коли ми могли тільки тримати удар і збирати сльози, минули. Поки росіяни воюють із харківськими багатоповерхівками, наші хлопці методично, філігранно точно переносять війну туди, звідки вона прийшла. Подивишся на зведення за останній час — і з'являється чітке відчуття, що ми переступили поріг нової фази цієї війни. Війни далекобійності та економічного виснаження.
За кожну бомбу, що прелетіла на наші міста Сили оборони відповідають не емоціями, а холодним розрахунком. За минулу добу наші дрони завітали на два оборонні підприємства у Тульській та Воронезькій областях. Це ті самі заводи, які кують залізо для вбивства українців. СБУ черговий раз нагадала про себе на нафтових об'єктах Краснодарського краю, урізавши криваві прибутки агресора. А в Калузькій та Орловській областях «відпрацювали» по базах, звідки вони щоночі запускають по нас свої «Шахеди». Навіть хвалений комплекс «Панцирь-С2» у Брянській області не врятував сам себе, не кажучи вже про цілі в Чорному морі.
Це і є наша відповідь. Ми не нищимо житлові будинки в Бєлгороді чи Курську. Ми вибиваємо зуби зубатому звірові, позбавляючи його ресурсів.
Дуже влучно про це сказав командувач Сил безпілотних систем ЗСУ Роберт Бровді, якого ми всі знаємо як «Мадяра». Почитайте його свіже інтерв'ю для The Telegraph — це ж просто маніфест сучасної технологічної війни! Він чітко дав зрозуміти: наші безпілотні технології вже доросли до того рівня, коли ми можемо системно блокувати цілі галузі російської економіки. Коли росіяни запускають реактивні «Шахеди», наші інженери за лічені тижні створюють реактивні перехоплювачі. Коли ворог сподівається на глибокий тил, наші пілоти доводять, що безпечних місць у європейській частині РФ більше немає.
Знаєте, яка найкраща оцінка ефективності роботи «Мадяра» та його хлопців? Російські кримінальні кола оголосили винагороду в 20 мільйонів доларів за інформацію про його місцезнаходження. $20 млн! Це ж скільки страху та розпачу в цієї цифрі. Вони розуміють, що паперові армії та совкові генерали безсилі проти українського технологічного розуму та безстрашності.
Дрони сьогодні реально змінюють обличчя фронту. Вони беруть на себе найнебезпечнішу роботу, зберігаючи життя нашої піхоти — найцінніше, що у нас є. Вони перетворюють мільйонні російські танки та гелікоптери на брухт за допомогою дешевеньких акумуляторів та вибухівки. Це не просто війна зброї, це війна систем. І наша система виявилася набагато гнучкішою, швидшою та креативнішою, ніж інертний російський військово-промисловий монстр.
Звісно, попереду ще дуже важкий шлях. Ворог скаженіє саме тому, що відчуває втрату ініціативи у повітрі та тилу. Вони й далі намагатимуться зламати нас через темряву, холод та руйнування наших домівок. Вони залякують, бо це єдине, що їм залишилося. Але чи працює це?
Дивлячись на те, як харківські рятувальники розбирають завали, як волонтери вже через годину після вибуху везуть гарячий чай та плівку для вікон, і як у цей же час десь на секретному аеродромі у повітря піднімається чергова зграя українських пташок з «подарками» для російських нафтобаз, я знаю відповідь. Залякати нас не вдасться. Ціну за цю війну справді доведеться заплатити, але заплатить її той, хто її розпочав.