Слов'янськ у вогні: черговий авіаудар росіян забрав життя чотирьох людей, серед поранених – діти
Сьогодні вранці я прокинувся від повідомлення друга з Донеччини. Просто коротке: «Слов'янськ знову». І все. Без деталей, бо й так зрозуміло. Знову ракети, знову бомби, знову люди під завалами. А потім почалися цифри – чотири загиблих, спочатку сімнадцять поранених, потім двадцять. І серед них двоє дітей – 2011 та 2016 років народження. Маленькі цифри в новинах, а за ними – чиїсь сини, доньки, мами, тати, які просто пішли вранці по хліб чи вигуляти собаку.
Росіяни скинули три авіабомби прямо на центр міста. Не на якісь військові об'єкти – на звичайні житлові квартали, де люди живуть своїм життям, наскільки це можливо під постійною загрозою. Багатоповерхівки, приватні будинки, адміністративна будівля, двадцять автівок – все це перетворилося на купу бетону, цегли та скла за лічені секунди.
Я бачив фото, і в горлі стоїть клубок. Ось п'ятиповерхівка, стіна якої просто зникла, ніби хтось величезним ножем відрізав шматок будинку. Вікна вибиті, балкони висять на соплях арматури, а на землі – уламки меблів, дитячі іграшки, шматки одягу. Люди в цивільному бігають, хтось кричить, хтось просто стоїть, дивлячись у нікуди.
Рятувальники розбирають завали, поліція фіксує, медики намагаються врятувати тих, хто ще дихає. Голова ОВА Вадим Філашкін пише в Телеграмі, що наслідки ще встановлюють. Але вже ясно – це не просто "пошкодження". Це теракт проти цивільних. Чотири життя забрані, двадцять покалічених. Двоє дітей серед поранених – хлопчик 9 років і дівчинка 10 років. Якби не війна, вони б зараз готувалися до школи, гралися у дворі. А тепер – лікарня, біль, страх, який залишиться назавжди.
Я не можу перестати думати про тих, хто вижив під завалами. Уявляєш, як це – чути вибухи, відчувати, як будинок тремтить, а потім темрява, пил, тиша. І чекаєш, чи прийдуть по тебе. Чи ні. Багато хто чекав довго. Хтось не дочекався.
Слов'янськ вже давно не в тилу. Місто постійно під ударами – то артилерія, то дрони, то КАБи. Але кожен новий удар – як перший. Бо щоразу гинуть люди, які просто хотіли жити. Не герої, не військові – звичайні українці. Бабуся, яка йшла на ринок. Чоловік, який ремонтував машину біля під'їзду. Діти, які бігали по вулиці.
Чому я це пишу? Бо звикати до таких новин – не можна. Кожна смерть – це не статистика. Це чиясь донька, чиясь мама, чиясь дитина. І коли ми просто скролимо далі – ми потроху вбиваємо пам'ять про них. А пам'ятати треба. Щоб світ не забув. Щоб після війни хтось відповів за кожну зруйновану квартиру, за кожну втрачену дитину.
Поліція Донеччини вже підтвердила: 20 поранених, двоє дітей. Філашкін додає деталі про пошкодження. Але за цими рядками – крики, сльози, запах диму. Я не там, але відчуваю цей запах через екран. І мені соромно, що я в безпеці, а вони – ні.
Ми маємо говорити про це голосно. Ділитися фото, відео, іменами, коли вони з'являться. Бо якщо мовчати – то завтра буде ще один Слов'янськ, ще один Краматорськ, ще одна Маріуполь. І хтось знову скаже "це далеко, це не про нас".
Але це про нас усіх. Про кожного, хто дихає вільним повітрям сьогодні. Бо завтра це може бути наш двір, наш будинок, наша дитина.
Тримаймося, Слов'янськ. Ми з вами. І ми не забудемо.