Олександр Мацієвський…
Йому мало б сьогодні виповнитися 45. Уяви: весна, сонце вже впевнено гріє, у повітрі пахне молодою травою й бузком, а десь на кухні заварюється кава. Можливо, він прокинувся б сьогодні трохи пізніше, бо день особливий — день народження. Можливо, його син або мама привітали б перші. Можливо, на стільниці вже лежала коробка з тортом і листівка з дитячим почерком. Простий ранок простої людини.
Source
Але війна забрала в нього і ранок, і весну, і життя.
Олександр народився 10 травня 1980 року. Він виріс, як багато хто з нас — у часи змін, надій, мрій. Він не був політиком чи героєм у кіно. Він був електриком, працював на благо інших, руками і серцем. У нього були свої справи, друзі, будні, можливо — неспішні вечори під телевізор, плани на літо, родинні свята, будівельні магазини у вихідні. Він міг бути тим, хто стояв поруч у черзі в аптеці, хто подавав руку допомоги, хто просто усміхався на вулиці.
І коли почалася повномасштабна війна, він пішов захищати. Не з пафосу. Не заради медалей. Бо знав — інакше не можна. Бо хтось мусить. Бо хтось повинен тримати цю землю, щоб інші могли далі жити.
Він став солдатом 163-го батальйону 119-ї окремої бригади ТрО. І десь на передовій він, можливо, досі сміявся з побратимами, писав коротке "все ок" додому, мерз під дощем, тримав автомат і думав: "Ще трохи. Переможемо — і додому".
Але додому він так і не повернувся.
30 грудня 2022 року його полонили. Вороги. Вони поставили його перед камерою. Беззбройного. Один, серед чужих. І коли він міг би мовчати, міг би схилити голову, міг би просити пощади — він сказав тихо, але твердо: "Слава Україні". І за це вони його розстріляли.
Це не просто смерть. Це — правда про ціну свободи. Про те, наскільки сильним може бути звичайна людина. Про те, як незламність може жити в очах одного солдата, одного батька, одного українця.
У цей день ми не просто згадуємо Героя України. Ми згадуємо людину. Того, хто мав улюблену пісню. Хто, можливо, пив чай із малиною, коли хворів. Хто обіймав маму, коли приїжджав у гості. Хто жив, як усі — але в останній момент виявився сильнішим за смерть.
🕯 Сьогодні замість привітань — тиша.
Сьогодні замість свічок на торті — свічка пам’яті.
Сьогодні ми кажемо: дякую.
Дякую за те, що був. За те, що став. За те, що залишився з нами — назавжди.
Також, пропоную згадати всіх наших Героїв, які не зламалися, але не всі вже з нами. Нажаль...
Герої не вмирають. Це наша історія... Це наша боротьба.
Олександре, ти — наш біль. І наша гордість.
Слава Україні. Слава Тобі.
