Двосічна ніч: як Київ тримав удар балістикою, поки наші дрони палили останній гігантський НПЗ Росії
Цієї ночі я знову не спав. Думаю, як і більшість із вас. Коли після опівночі стіни починають дрібно вібрувати, а десь глибоко в грудях відгукується знайоме, глухе гудіння, сон зникає миттєво. Ти просто сидиш у коридорі, затиснувши в руці телефон із відкритими моніторинговими каналами, слухаєш, як у темряві розривається небо, і мовчки рахуєш секунди між спалахами. 14 липня стало ще однією датою, яку ми закарбуємо в пам'яті не просто як черговий важкий день, а як момент, коли війна вкотре показала свій двосічний характер. З одного боку — лють, руйнування і поранені діти в моєму рідному Києві. З іншого — холодна, хірургічна відплата за півтори тисячі кілометрів від нашого кордону, там, де ворог почувався в абсолютній безпеці.
Давайте будемо відвертими: це була одна з найважчих комбінованих атак за останній час. Коли на тебе летить понад сотня залізяк одночасно — це не просто статистика в ранкових звітах Повітряних сил. Це реальний жах, розмазаний по житлових кварталах. Ворог випустив десять ракет і неймовірну кількість безпілотників — аж 135 штук. Там було все: і звичні «Шахеди», і нові дешеві дрони-імітатори «Пародія», які мають на меті просто виснажити нашу ППО, і апарати типу «Гербера» чи «Італмас». Вони намагалися буквально забити наші радари "сміттям", щоб пропхати свої балістичні ракети «Іскандер-М» та С-400 безпосередньо на житлові будинки.
Те, що наші хлопці збили 108 безпілотників і більшість балістики, — це чисте диво, за яким стоїть пекельна праця конкретних людей у мобільних вогневих групах та за пультами зенітно-ракетних комплексів. Але, на жаль, повністю закрити небо над мегаполісом неможливо, коли атака йде такою масою. Уламки та окремі прильоти залишили по собі глибокі шрами на тілі Києва.
У Дарницькому районі вибухова хвиля винесла шибки в корпусах школи-інтернату. Я просто уявляю собі цей момент: літо, тихий двір, який за мить перетворюється на пекло з летючого скла. Горять цивільні автівки на парковках, чорніє земля від вирв. У Голосіївському та Дніпровському районах палали склади, а в Солом’янці вогонь охопив триповерхову офісну будівлю, і навіть залізничний локомотив отримав пошкодження. Дванадцять поранених людей по місту. Серед них двоє дітлахів — десяти та одинадцяти років. Щоразу, коли я читаю про постраждалих дітей, у мене всередині щось обривається і кам'яніє. Це не просто війна, це щоденне випробування нашої людяності на міцність.
Але поки ми тут гасили пожежі та заспокоювали дітей у підвалах, за півтори тисячі кілометрів на схід відбувалося те, що змусило російських нафтових баронів сивіти в реальному часі.
Наші спецпризначенці з ССО разом із підпільним рухом «Чорна іскра» провели блискучу, майже фантастичну операцію. Їхні безпілотники з підрозділу Deep Strike долетіли до Республіки Башкортостан. Ви тільки вдумайтеся в цю цифру — 1500 кілометрів від українського кордону. Вони дісталися туди, де їх ніхто не чекав, і ювелірно вгатили по нафтопереробному заводу «Газпром нафтохім Салават».
Цей об'єкт — не просто якась дрібна нафтобаза. Це був останній великий виробник бензину та палива в Росії, який до сьогоднішнього дня залишався незайманим у 2026 році. Наші хлопці поцілили прямо в серце заводу — установку первинної перегонки нафти АВТ-6. Тепер цей гігант, який роками безперебійно постачав пальне для російської військової техніки, стоїть і чадить чорним димом. Російські пабліки вже починають скиглити про дефіцит палива, і це абсолютно закономірний фінал. Якщо ви вирішили знищити наше мирне життя, будьте готові до того, що ваша промисловість просто згорить. Кожна випущена по Києву ракета повертається бумерангом туди, де на неї заробляють гроші.
До речі, ніч видалася веселою не лише для башкирських нафтовиків. У тимчасово окупованому Донецьку теж було гаряче. Там наші партизани чи артилерія (історія розсудить) вирахували великий склад боєприпасів російських військ. Один точковий приліт — і місто до самого ранку слухало симфонію вторинної детонації снарядів, які мали летіти на голови наших бійців на фронті. Тепер вони нікуди не полетять. Вони просто розлетілися на друзки на власному ж складі.
Коли я аналізую події цієї доби, мене не полишає відчуття, що характер цієї війни безповоротно змінився. Ми більше не є терплячою жертвою, яка лише приймає удари й сподівається на глибоке занепокоєння світу. Наша відповідь стає системною, технологічною та надзвичайно болючою для економіки агресора. Росіяни можуть скільки завгодно кошмарити наші міста балістикою, але їхні власні стратегічні об'єкти тепер відкриті й беззахисні перед нашими технологіями. Полтори тисячі кілометрів — це вже не безпечна відстань. Це просто час підльоту нашого дрона.
Ми вистоїмо. Ми відбудуємо вибиті вікна в Дарниці, загасимо склади в Голосієві та залікуємо рани наших дітей. А от відбудувати високотехнологічні установки первинної переробки нафти без західних деталей та під постійним страхом нових прильотів Росія вже не зможе. Це війна на виснаження, і в цій грі у нас з'являються все сильніші козирі.