Ціна суботнього полудня: чому удар по Сумах — це не просто статистика, а наш спільний біль
Бувають дні, коли ти просто сидиш перед екраном монітора, дивишся на сухі рядки офіційних зведень, і все всередині просто німіє. Сьогодні саме такий день. Субота, одинадцяте липня, звичайний літній вихідний, коли люди мали б планувати вечірні прогулянки, відпочивати з родинами чи просто насолоджуватися теплом. Натомість ми знову рахуємо жертв. Знову вдивляємося в кадри, від яких стискається серце. Російські військові скинули на Суми три керовані авіабомби. Три КАБи по цивільній інфраструктурі Зарічного району міста. Посеред білого дня, близько о пів на третю годину, коли на вулицях було повно людей.
Дивитися відео події
Ще відео подій
Коли читаєш слово «влучання», уява малює якісь абстрактні руйнування. Але реальність куди страшніша й буденніша. Один із цих триклятих снарядів прилетів просто в дорожнє покриття. Поруч — звичайна зупинка громадського транспорту, автозаправна станція, повз яку щодня проїжджають сотні водіїв. Там, на цій зупинці, у той фатальний момент стояли люди. Вони просто чекали на свій автобус чи маршрутку. Серед них була тринадцятирічна дівчинка. Дитина, у якої попереду мало бути ціле життя, перші закоханості, іспити, плани на майбутнє. Її не стало в одну секунду через те, що хтось на тій стороні кордону вирішив натиснути кнопку пуску. Разом із нею на місці загинули троє чоловіків — п'ятдесяти чотирьох, шістдесяти шести та п'ятдесяти восьми років. Ще один важкопоранений чоловік помер уже згодом, у лікарні, попри всі зусилля медиків. П'ять життів. П'ять всесвітів, які стерли з лиця землі за один полудень.
Дивишся на фотографії з місця подій, які публікують ОВА та прокуратура, і відчуваєш цю моторошну суміш гніву та безсилля. Посеред випаленого асфальту стоїть розірвана, понівечена маршрутка із вибитими шибками. Поруч — скручений у бараннячий ріг білий легковик. На задньому плані видніється заправка, ресторан, автосалон. Усе те, що ми звикли бачити у своїх мирних містах щодня. Сім багатоквартирних будинків навколо залишилися без вікон, з потрощеними балконними рамами. Вибухова хвиля пройшлася по людських оселях, перетворюючи затишні кімнати на купу будівельного сміття та битого скла. Станом на цей момент травми різного ступеня важкості отримала тридцять одна людина, серед яких троє дітей. Хтось просто обідав у ресторані, хтось заїхав заправити машину, хтось сидів удома. Тепер вони в лікарнях, і лікарі борються за їхнє повернення до тями.
Мене завжди вражає, як швидко ми звикаємо до цих цифр. П'ятеро загиблих, тридцять один поранений... Для когось у світі це просто черговий заголовок у стрічці новин, який прогортають за секунду. Але для нас це персональний удар. Я сам батько, і коли бачу новини про загиблих дітей, мене починає колотити. Мимоволі згадуєш, як ховаєш своїх дітей у коридорі під час чергової тривоги, як намагаєшся заспокоїти дружину, роблячи вигляд, що все під контролем і «це далеко». А потім відкриваєш карту і розумієш, що «далеко» в нашій країні вже давно немає. Сумщина щодня приймає на себе шалений удар, прикордонні громади стирають артилерією, а тепер ці важкі бомби летять уже безпосередньо в центр обласного центру. Це чистий, рафінований терор, спрямований на те, щоб зламати, залякати і змусити нас зневіритися.
Але знаєте, що тримає на плаву в цьому морі жаху? Це те, як ми реагуємо. Одразу після вибухів на місце летять не лише рятувальники та швидкі, а й звичайні містяни. Хтось несе воду, хтось допомагає розгрібати завали, хтось просто тримає за руку жінку, яка плаче біля своєї понівеченої квартири. Поліція документує, волонтери розгортають штаби допомоги, комунальники вже починають думати, як закрити вибиті вікна плівкою чи плитами. Ця дивовижна здатність до самоорганізації та взаємовиручки в перші хвилини після катастрофи — це те, що відрізняє нас від тих, хто ці бомби запускає. Вони несуть хаос і смерть, а ми, зціпивши зуби, знову і знову відбудовуємо свій простір і рятуємо одне одного.
Ця субота в Сумах залишить глибокий шрам. Ми не повернемо батькам тринадцятирічну доньку, не повернемо родинам їхніх чоловіків та батьків. Трагедія вже сталася, і цей біль залишиться з містом назавжди. Проте ми просто не маємо права перетворюватися на сухі статистичні машини. Кожне ім'я, кожна розбита доля мають бути почуті. Попереду ще довга ніч ліквідації наслідків, медики працюватимуть без перепочинку, а психологи намагатимуться зібрати докупи розбиті душі постраждалих. Ми маємо триматися разом, допомагати тим, хто цього потребує, і ні на секунду не забувати ціну, яку платить кожен куточок нашої землі просто за право жити далі.
Всі фото взяті з відкритих джерел.