ХТО БОЇТЬСЯ ДЯДЕЧКА БАБАЯ?
(АБО, ЯК СВІТЛАНКА-ЗОРЯНКА ДО БАБАЯ ХОДИЛА)
Про Алконостову халепу
Колись, за царя Панька, як земля була пласка, напотому боці світу ховалися від людей усілякі дивацькі створіння. Жив там собі і птах Алконост. Він був знаним веселуном і не оминав жодної нагоди добряче гульнути. Щоранку він злітав високо до неба і уважно спостерігав за мешканцями чарівного краю.
Чи то зберуться завсігдашники чорти у своїй корчмі „Сім миль за пеклом”, чи русалки з повітрулями зачнуть колобродити в очеретах понад річкою, а чи лісовик з ведмедем поцуплять у диких бджіл баклагу медовухи, то Алконіс вже і тут - мов і не літав.
Бровою не поведеш,оком не кліпнеш, як він вже витанцьовує з русалками, разом з чортами тягає за хвоста і пейси злодійкуватого шинкаря, або, обійнявшись коло висьорбаної баклаги з ведмедем і лісовиком, співає таких журливих пісень, що аж вовки скавулячать з глухого лісу.
І всі завжди були раді його бачити, бо мав Алконост серце добре, вдачу веселу і неабиякий хист до співу, за що врешті і поплатився.
А сталося це так. Помітив якось Алконост, що до його пісень аж навіть сонечко прислухається. А треба вам сказати, що сонце в потойбіччі не те що наше. Там воно, як йому заманеться так і сходить – кожного дня з іншого боку, в різний час та ще й різного кольору щоразу.
Але Алконост запримітив достоту, що як заспіває він на світанні веселу пісню – то сонце сходить жовте, ясне, гаряче, – веселись, гуляй, не день, а свято. А як заспіває журливу – то сонце з неба синім засвітить – і день пішов на пропаще, бо всі ходять сонні, як осінні мухи, а ввечері обов’язково дощ. А від пісень мрійливих, про кохання, сонце буває зеленим – тоді взагалі з ліжка краще не вставати – усім сумно і їсти хочеться. Ніхто з дому не виходить, печуть млинці і їдять сало в коморах.
От Алконост і вирішив, щоб думки журби не знали зустрічати кожен схід сонця радісними піснями. Збудував гніздо на березі Бурштинового моря – над самісінькою водою на скелі, і як тільки зорі забирались з нічного неба геть, прокидався, протирав заспані очі, опускав лапи в воду і починав співати. І досить швидко таки привчив сонце бути жовтим, тож в осяяному світлим сонечком потойбіччі запанували радість і сміх. Мешканці чарівного краю завжди були в доброму гуморі, посміхалися і ходили одне до одного в гості, казали, що навіть шинкар перестав чортів обкрадати. І нікому це не заважало, і всі були задоволені, окрім двох здоровенних мушель, які споконвіку жили в глибокій ущелині на дні моря, якраз біля скелі з алконостовим гніздом. Понад все на світі ці мушлі полюбляли спати, а Алконост своїми співами і радісним воланням кожного дня будив їх на світанку, саме в час найсолодшого сну. Мушлі терпіли довго, та коли в них нарешті увірвався терпець, вони вирішили втопити галасливого птаха. І от одного ранку, коли Алконост, звісивши лапи в воду і задерши голову до неба, голосно співав черговий гімн сонцю, розлючені мушлі піднялися з дна моря, вхопили птаха за лапи своїми стулками і потягли вниз.
Та Алконоста не так легко було втопити. Обійняв він своє кам’яне гніздо, вчепився в нього крилами, – і як мушлі не старалися, як завзято не сопіли і не булькали, а стягнути птаха в воду так і не зуміли. Тільки лапи йому повитягували аж до самісінького дна.
Ось така величезна неприємність сталася з чарівним птахом. І засів він у своєму гнізді над морем не відомо на скільки часу, бо ті кляті мушлі лапи Алконоста зі своїх стулок так і не відпустили. Сплять собі на дні, як і спали, а Алконоста за лапи тримають, щоб не співав більше. Та йому вже й не до співів; сидить на скелі і плаче, так вже йому до когось в гості кортить злітати – повеселитись, потанцювати, побешкетувати хоч трохи. З горя мало лапи собі не відрізав, та в останню мить передумав, шкода стало – вони хоч і зробилися тоненькими, як мотузки, але все ж такі свої, рідні.
Друзі спочатку відвідували птаха, а потім геть про нього забули. Та ще й сонце за свої старі примхи взялося: засвітило різними кольорами і сходити почало як йому заманеться.
Саме тоді, мабуть, з відчаю, Алконост і почав нестися. Раз на сто років він зносив велике, схоже на розмальовану писанку, яйце і жбурляв його в море, намагаючись поцілити в мушель. Так тривало довго, доки одне з яєць не потрапило до Змія Горинича.
Далі БУДЕ!
Підписуйтесь, надсилайте Ваші відгуки!
З Повагою до Читачів та їхніх Діточок!