41-й день війни. Я мовчу, бо не можу витиснути з себе ні слова.
Я – випалена земля. Я – пронизане космічними вітрами темне безлюдне місто зі страшного сну. Щоразу, коли беруся за ручку і намагаюся щось написати, приходить усвідомлення, якої ж неосяжної глибини сягнула діра всередині. Чорна, бездонна вирва.
Я дивлюсь на всі ці страшні фото з Бучі, Гостомеля, Ірпіня – і не можу ані заплакати, ані закричати (хоча так, мабуть, було б краще). З відчуттів – лише постійний холод. Мерзнуть руки, мерзнуть ноги, мерзне живіт. Ніби брилу льоду проковтнула.
Зрідка вдається його прогнати. Тоді я ненадовго згадую, хто я. Намагаюся втримати в тілі. Приготувати щось легке і тепле (як у минулому житті). Зробити красиве фото (як у минулому житті). Виткати новий гобелен (як у минулому житті). Написати про себе відверто і чесно (як у минулому житті).
А потім приходить усвідомлення, що минулого життя більше немає.
Їжа на плиті згорає. Нитки плутаються. Кольори на фото вкотре темні, землисті, а сторінки в щоденнику – чисті. Іноді вдається щось вихопити з себе. Але потім я про це шкодую. Не мої слова. Не мої відчуття. Крім хіба що злості від власної неспроможності впоратися навіть з цим.
Я натягую по 2 пари теплих шкарпеток і притуляюся спиною до батареї. Вдесяте за день вливаю в себе чашку гарячого чаю з кінською дозою цукру. Довго тримаю руки під краном, аж поки шкіра не стане червоною від гарячої пари. Гріюся об кота.
А воно все падає і падає в ту прокляту діру…
Колись я вийду з цього стану, я знаю це. Зима відступить. Чорний четвер закінчиться. Лід розтане. А на випаленій землі проросте лють та любов. І в мені виявиться достатньо сил, щоб їх витримати.
Прогулянка Київом
