Скільки митців так і не дочекалися нагороди за життя, і скільки ще чекають? Доля письменника, який, померши в німецькому санаторії далеко від Батьківщини, отримав Національну премію імені Тараса Шевченка посмертно, — це не просто факт біографії. Це, радше, метафора цілого покоління, чиї слова десятиліттями були лише "речовими доказами" у темних архівах, тоді як читачі вдома навіть не здогадувалися про їхнє існування. Я говорю про Івана Багряного, чиє справжнє ім'я, Іван Павлович Лозов'яга, десь загубилося на шляху до самої суті його боротьби.
Він обрав псевдонім "Багряний" — і не випадково. Кажуть, під впливом Миколи Хвильового, для якого "багряний" був кольором революційного пориву, крові, вогню і світанку. І, якщо вдуматися, усе його життя стало таким собі відлунням цього імені, послідовним підтвердженням обраного шляху: арешти, одинадцять місяців харківської тюрми, заслання на Далекий Схід, повторний арешт, окупація, вимушена еміграція. Це не просто перелік подій, це — канва, на якій його проза вишила найжорстокіші свідчення сталінської системи. І серед українських письменників діаспори його досвід був унікальним.
Його історія починається в Охтирці на Харківщині, де він народився восени 1906 року в родині муляра. Мати походила з заможного селянського роду, і саме вона, мабуть, заклала перші зерна протесту. Уявіть: маленький Іван, ще в російській церковноприходській школі, вже тоді писав вірші українською. З протесту. Бо вчителі зневажливо кидали йому в обличчя "мазепинець" лише за те, що він рахував так, як навчила мати. Це був той перший, багряний, відблиск його майбутнього опору.
Він здобув художню освіту, спочатку в Краснопільській художньо-керамічній школі, а потім і в Київському художньому інституті. Його творчий шлях, до того ж, почався досить рано, ще 1925 року зі збірки оповідань. А потім, 1929-го, він видає власним коштом поему "Ave Maria", і тут вже видно його зухвалість: тираж розійшовся майже повністю до офіційної заборони, причому цензуру розлютив не стільки зміст, скільки передмова, де він відкрито протестував проти радянського свавілля.
Ось тоді й починається справжнє випробування імені. Квітень 1932-го — арешт. Одинадцять місяців харківської тюрми, зовсім поруч із сумнозвісним будинком "Слово". А далі — п'ять років заслання на Далекому Сході. Це не абстрактні уявлення про зло, це — реально пережиті місяці серед тайги, таборів і конвоїв. І, дивно, чи не так, саме ці місяці стануть фундаментом для його, мабуть, найвідомішого роману, який з'явиться через дванадцять років.
Після заслання він недовго дихав вільно. Червень 1938-го — знову арешт. Звільнили його лише через два роки, навесні 1940-го, офіційно – через хворобу легень і брак доказів. Час окупації Багряний провів в Охтирці, навіть редагував місцеву газету, та 1942 року його заарештували вже німці. Знову звільнення, і цього разу шлях лежить на Західну Україну, а звідти – в еміграцію до Німеччини.
І саме там, у таборах для переміщених осіб, здебільшого в Новому Ульмі та Гарміш-Партенкірхені, розквітнув його творчий геній. Уявіть собі: 1944 рік, усього чотирнадцять днів, і він створює "Звіролови". Але рукопис залишається на території СРСР. І вже в Німеччині авторові доводиться відновлювати увесь текст з пам'яті. Цю відновлену версію, під новою назвою "Тигролови", видало 1946 року його власне видавництво. Ця зміна назви, до речі, не просто косметична. Вона відразу вказує на подвійне полювання, яке є основою сюжету. У центрі історії — інженер-авіатор, засуджений на чверть століття, який стрибає з потяга в тайгу. Там, серед українських переселенців, у полюванні на тигрів, він вперше після років ув'язнення відчуває себе живою людиною, а не просто номером. Йому протистоїть "новітній тигролов" системи, і ця дзеркальна оповідь між двома мисливцями робить роман чимось більшим, ніж просто пригоду.
У повоєнній еміграції Багряний став не лише письменником, а й політичним лідером. Він очолював Українську національну раду, писав гостру публіцистику, наприклад, памфлет "Чому я не хочу вертатись у СРСР?", і водночас готував матеріал для грандіозної, але незавершеної епопеї-тетралогії про долю українського молодого покоління.
Ще один його визначний твір — "Сад Гетсиманський", написаний у 1948–1950 роках. Тут молодий інженер-авіаконструктор проходить крізь усі кола внутрішньої тюрми НКВС, нічні допити, тортури, намагаючись не зламатися. Автор, до речі, зображував слідчих під їхніми справжніми прізвищами, навіть психологічно "розколював" одного, користуючись його нічними кошмарами. Назва, звісно, відсилає до біблійного образу передсмертної молитви, перетворюючи конкретну слідчу справу на притчу про випробування гідності перед обличчям абсолютного зла. Цікаво, що сам Багряний застерігав від ототожнення себе з героєм, хоча його власний тюремний досвід, безперечно, ліг в основу. Дехто вважав цей роман перевершуючим усе написане на цю тему, відзначаючи "кошмарний гротеск" – гумор серед відчаю, оптимізм серед трагедії, що рятує текст від безвихідності.
А 1965 року, вже посмертно, світ побачив роман "Людина біжить над прірвою", написаний у 1948–1949 роках у таборах. Головний герой, Максим Колот, опиняється між двома арміями – німецькою і радянською, між двома видами смерті, які однаково байдужі до його особистості. Він уже пройшов крізь жахіття обох систем, і тому цей роман, на відміну від попередніх, називають екзистенційним. Тут немає ефектних втеч чи детальних тортур, тут є лише людина, що біжить – у прямому й метафоричному сенсі – понад прірвою, з останніх сил відмовляючись в неї впасти. Дослідники помітили, що, на відміну від шляху попередніх героїв, який веде до смерті, дорога Колота веде додому, до життя, до своєрідного воскресіння. Це робить цей пізній роман одним із найбільш стримано оптимістичних у всій таборовій прозі Багряного.
Також варто згадати й "Марусю Богуславку", яка, всупереч поширеній думці, не є переказом народної думи. Це сучасний роман про українську молодь 1941 року, де дія розгортається навколо підготовки до театральної вистави. Він мав стати лише першою книгою задуманої тетралогії, аби дослідити пробудження національної свідомості молоді напередодні війни. Але, на жаль, смерть автора не дозволила завершити задум. Фрагментом четвертого тому цієї незакінченої епопеї є повість "Огненне коло", про трагедію Бродівського котла 1944 року, де "один проти одного на чужому фронті, на рідній, чужинцями сплюндрованій землі, б'ються брати і сестри того самого народу"
.
І на завершення, видання, що об'єднує "Людину біжить над прірвою" з менш відомими драматичними творами: "Морітурі", "Розгром" і сатирична п'єса "Генерал". "Морітурі" — це латинське "приречені на смерть" — досліджує межу між життям, смертю, вірою і розчаруванням у нелюдських умовах. А "Розгром", побудований за традицією українського вертепу, переносить цю проблематику у формат, що балансує між трагедією та гротескним фарсом. Саме звідти походить така сильна думка: "Розп'яття і смерть є часто доказом слабости того, хто розпинає, і, навпаки, ствердженням та кінечною перемогою того, кого розпинають". Об'єднання цих чотирьох різножанрових текстів під однією обкладинкою дає унікальну можливість побачити весь творчий розмах Багряного — не лише романіста, а й драматурга. Це показує, як свідомо він шукав нову форму для однієї наскрізної теми: людини, що відмовляється визнати свою приреченість, хоч би яким тоталітарним був режим.
Його шлях — від в'язня до борця, від Далекого Сходу до Баварії, від роману-документа до жанрового вертепу — був послідовним перетворенням власної біографічної катастрофи на літературну форму, яка змогла пережити і цензуру, і передчасну смерть автора. Тому визнання 1992 року, через двадцять дев'ять років після того, як його вже не стало, видається не запізнілою ввічливістю, а цілком закономірним фіналом історії людини, чиє ім'я в перекладі з власного псевдоніма означало барву незгасного опору.
