До інтернатівських відносились не дуже добре, особливо до тих, котрі в чомусь провинилися.
Ось про такий випадок, я хочу розповісти.
Вже після школи, пройшло три роки, чи може трохи більш. І ось одного разу, в районному центрі, я зустрівся зі своїм колишнім однокласником.
Він не впізнав мене одразу, і тільки потім після того, як я прошкутильгав до ровера, я вже як рік їздив на своєму велосипеді.
Володька стояв коло віконця в касу, й дивився десь повз мене. Він був хлопцем невисокого зросту, та блакитними очима. Та коли я підходив до велосипеда, він різко повернувшись до мене, викрикнув: "Олександре, йди до мене". А я не очікував, що він побачить мене, й тому просто хотів їхати до дому. І коли я підійшов до нього, й привітався, а своєю чергою він розповів мені про Сергія – того самого Сергія, що вдарив мене по обличчю ще в інтернаті.
І ось що він мені розповів: після того, як Сергій закінчив школу, він ішов містом, у якому жив, зі своїми друзями. Вони трохи випили, й як водиться, чіплялись до перехожих. А один з таких перехожих виявився майстером спорту з кунфу. І, як говориться, один удар між лопаток рукою й усе життя в інвалідному візку.
Ось така доля хулігана, який нахабнів від того, що знущався зі слабших за себе.