Відколи ми перевезли до нас маму, я намагаюся створити для неї максимально наближену атмосферу її дому. Дому мого дитинства. Дому, який мама з татом побудували колись своїми руками і прожили там більшу частину свого життя.
Основним елементом домашнього господарства у мами завжди були кури. Пам'ятаю, як дбайливо вона вирощувала щороку нових курчаток. Квочка також за своїми дітками гарно слідкувала. Але в моменти грози, зливи чи сильного вітру потрібно було курчаток разом із квочкою закривати в безпечному місці. Ось тому і я з братом, і потім наші діти, мали все літо роботу: не допустити замокання дощем жодного курячого дитятки. Ці обов'язки запам'яталися на все життя. Адже не раз приходилося накривати клітку із квочкою під проливним дощем, громом та блискавками. Маючи великий страх перед такими явищами природи, але будучи відповідальним, приходилося думати в першу чергу про курчат, а вже потім - про себе.
От і вирішила тепер: мамі потрібні кури. Тут, у нас. Де їй ще довго і щасливо жити.
Але для курей потрібен хлів. У нас його немає, і будувати якось не дуже потрібно. І тут на підмогу прийшли поради сусідів - дачників: влітку можна вирощувати бройлерів. Їм хлів не потрібен, ростуть швидко, достатньо просто зробити вольєр для вигулу і теплу будку.
З цим завданням ми успішно справились. І ось уже другий рік маємо не тільки втіху для мами, а і смачнючу курятинку. Все інше - неважливо. Коли ти бачиш, як мама зустрічає чергових курчаток і годинами з цікавістю за ними спостерігає. Як потім разом переносимо їх на вулицю у вольєри. Як через півтора місяці даємо мамі потримати курчатко, що важило від роду 50 грам. А тепер важить більше двох кілограмів.
Щастя - воно таке. Рідко коли приходить саме по собі. Частіше заради нього потрібно відважитись змінити свої звички та навіть принципи. Але воно того варте!😎
