Це занадто складний текст для мене. Особливо, якщо врахувати, що я трішки прихворіла, втомилась, в мене погане самопочуття та моя спроба експерименту пішла по розкішниці, так би мовити. Але окей. Мені потрібно чисто морально написати це все. Виговоритись. Я цього не робила в публічному просторі ніколи. Тільки після декількох бокалів пива могла сказати найближчим про те, що мені болить. Та плакати. Довго і відчайдушно. Без "позєрства" так би мовити, а тому що дійсно болить. Але сьогодні така дата. Такий день. Потрібно нагадати всім.
Рівно 7 років тому в нас офіційно з'явилась абревіатура АТО, котра закарбувалась в мозгу кожного із нас. Принаймні тих людей, котрих хоч трішки цікавить життя їхньої країни. Сьогодні починається восьмий рік війни. Я знаю людей, котрі не підтримували Євромайдан, котрі були проти всього цього, але коли на їхню землю прийшли загарбники вони забули про всі речі, котрі нас розділяють. Вони стали на оборону своєї Батьківщини. Хтось перераховував гроші для армії, хтось став волонтером, хтось пішов у військо.
Є речі, котрі стаються з нами вперше. І вони змінюють наш світ назавжди. Для когось це народження дитини та перший погляд на неї, для когось це перший поцілунок чи просто можливість вперше потримати за руку людину, котра перевертає в тобі світ та відкриває нові емоції, яких ніколи не було раніше. Ти розумієш, що закохався. Комусь зі слухавки глухий голос каже, що когось близького більше немає. Одна мить – і життя вже ніколи не буде таким, як раніше.
Така мить сталася 12 квітня 2014-го у Слов’янську. Коли загін диверсантів на чолі з Гіркіним захопив місцевий відділок МВС. А наступного дня почалася АТО. Тобто сьогодні.
13 квітня 2014 року розділило наше звичне життя на дві частини. «До» – і «зараз». «Після» у нас поки що немає. За «після» ще воювати і воювати. Скільки – невідомо. Хочеться вірити, що менше, ніж уже триває війна. Але на восьмому році віра навчилася існувати окремо від бойової підготовки.
Не вірилося, що все це по-справжньому. Коли дивишся відео очевидців стає моторошно, адеж будинки наші здавалися такими надійними, зв’язки – міцними, а завтра – таким передбачуваним. І ніхто не очікував, що там, у Слов’янську, вже змінилося життя нас усіх, близьких до того містечка і дуже від нього далеких.
Я чітко памм'ятаю той період. Я пам'ятаю, як соціальними мережами розходилась інформація про те, що робити, якщо твоє місто опиниться в зоні бойових дій. Я вивчила ту інформацію, підготувала тривожний чемоданчик, хоча моє рідне місто знаходиться в самій крайній точці України. На заході країни. Дуже далеко від бойових дій. Але я готувалась.
Я пам'ятаю, як кожного дня дивилась новини. Я пам'ятаю, як я плакала. Це невідомі люди для мене, але я плакала. Плакала ще з Революції. Плачу по сьогоднішній день, коли чую "Гей, плине кача". Коли чую про нові втрати. Хоч їх тепер не так боагато, на щастя, як тоді. Але! Це чиїсь батьки, діти, брати та сестри, друзі, кохані люди.
В той час було очевидно, що Росія сильніша, що наша армія не готова, що Захід лише висловлює «стурбованість», як завжди, і ми з цим усім наодинці. Але ми змогли. І зможемо далі. Навіть сьогодні, коли з кожної праски лунає інформація про те, що рашка стягує війська до кордону я читаю дописи військових та заспокоююсь. Я впевнена в цих людях.
Є велика різниця між загарбниками та тими, хто хоче захистити свій дім. Останні будуть боротись до кінця. Вони будуть боротись, навіть, за хвилину до смерті. Я вклоняюсь перед кожним із них. Це люди в яких неймовірно багато сміливості.
Поки ми з вами п’ємо ранкову каву, починається восьмий рік протистояння. Позаду сім років непоправних втрат, виснажливої боротьби й невідомості. Але й сім років звитяги, упевненості, злості – і любові. Хтось за цей період встиг народитись та піти в перший клас. У кожного відбулись тотальні зміни.
Ви пам'ятаєте себе у 2014-му? Це ж так давно. Стільки всього змінилося. Люди, партнери, навчання і роботи, місця, стрижки, тіла, зацікавлення, вподобання, домашня бібліотека, міський простір, сільські дороги. Та все, абсолютно все, мабуть, змінилось, і сильно. А війна залишається. І невідомо скільки ще вона буде тривати.
Хто міг подумати, що сім років тому, нарід, якому нічого не бракувало для повноцінного життя, покличе окупанта у власну хату, дозволить вивезти заводи і буде на його стороні, а нашим воїнам принесуть банку меду з вибухівкою? Скажу більше, пам'ятаєте жіночку, котра про "розп'ятого мальчіка" кричала в новинах? Вона, виявляється, не задоволена життям на рф. Скаржиться, що до неї погано відносяться та почала, нарешті, шкодувати про свої фрази декілька років тому. Але. Хоч камні з неба, правда?
На українському Донбасі у нашої армії ще багато завдань. Підтримаймо її, щоб українські воїни виконали цю роботу бездоганно. Наприклад, ось тут - https://savelife.in.ua/donate/