Чи відчували ви колись незадоволення від розмови? Певно, що так.
Have you ever felt dissatisfied with a conversation? I’m sure you have.
Мені часто доводиться контактувати з різними людьми, особливо на роботі. Яскравий приклад – обідня перерва. Час, коли за одним столом або просто в якомусь обмеженому просторі може зібратися певна кількість досить різних людей. Вони не твої друзі, але й не просто знайомі. Треба підримувати бесіду.
I often have to interact with different people, especially at work. A good example is the lunch break. A time when a certain number of quite different people can gather at one table or just in some limited space. They are not your friends, but they are not just acquaintances. We need to keep the conversation going.
Або ви у новій компанії, припустимо, у когось на дні народження. Ви ж одразу розумієте, хто класний співрозмовник, а з ким розмову хочеться скоріше завершити? Певно, що всі відчувають ці речі. Помітила, що до другої категорії відносяться люди, які не слухають, що ти кажеш, а просто чекають своєї черги сказати. Або слухають тебе, згадують якусь історію/анекдот/влучну фразу, яку нібито неввічливо вставити у розмову просто зараз, тож тримають її у голову, щоб не забути – звісно, ніхто нікого вже не слухає.
Or you're in a new company, say, at someone's birthday party. Do you immediately understand who is a great interlocutor, and with whom you want to end the conversation sooner? I think we tend to feel that. I noticed that the second category includes people who do not listen to what you say, but just wait for their turn to say. Or they are listening to you, but then remember a story / anecdote / apt phrase, which is supposedly rude to insert into the conversation right now, so they keep it in mind so as not to forget - of course, no one listens to anyone anymore.
Інша категорія «співрозмовників від Бога» - це ті, хто сидить в телефоні. Виглядає жахливо. Ти виливаєш душу, розказуєш історію, яка, здавалося б, мала цікавити всіх – просто від серця відриваєш – а людина дивиться на тебе раз на хвилину, а решту часу відповідає на якісь повідомлення (сподіваюсь, у тебе щось ДУЖЕ термінове, блін), або ще гірше – дивиться соціальні мережі.
Another category of “keen conversationalists” is those who are into their phones. It looks awful. You pour out your soul, tell a story that seems to be of interest to everyone – put your soul into it – and the person looks at you once a minute, and the rest of the time responds to some messages (I hope you have something VERY urgent, damn), or even worse – scrolling social networks.
Однак, найбільше я не люблю людей, які знецінюють твій досвід або наполегливо та агресивно доводять свою правоту. Я називаю таких людей емоційними бревнами, бо їм не вистачає відкритості та гнучкості розуму замислитися про те, що вони (як і всі) не можуть володіти усією інформацією та усім досвідом у світі. Що людина навпроти – теж унікальна, і їй треба дати шанс висловитися та спокійно навести свої аргументи. Що її досвід може відрузнятися від твого, і твоя чорно-біла категоричність та вислови у дусі «Та це ще не проблема, а от у МЕНЕ...» можуть бути просто недоречними.
However, most of all I do not like people who devalue your experience or persistently and aggressively prove their rightness. I call such people emotional logs because they lack the openness and flexibility of mind to think that they (like everyone else) cannot have all the information and experience in the world. That the person opposite is also unique, and they should be given a chance to express themselves and calmly present their arguments. That their experience may differ from yours, and your black-and-white categoricalness and statements in the spirit of "Well, yours is not a problem, but in MY case..." may be simply inappropriate.
Навіть не знаю, у чому може бути причина такого емоційно-комунікативного невігластва. Лише намагаюся бути добрішою до людей та дозволити кожному бути собою. Зрештою, ніхто не повинен вислухувати мене безкоштовно – вони ж не психологи, правда? :D
I don’t really know what the reason of such emotional and communicative ignorance can be. I just try to be kinder to everyone and let everyone be themselves. After all, people don’t have to listen to everything I say for free – they’re not psychologists, right? :D