Привіт, друзі.
21 лютого, починаючи з 2000 року, в Україні відзначається День рідної мови. Ми – народ, який століттями бореться за власну незалежність. Нині ж, у нас війна, якої світ не бачив з часів Другої світової. І знову українці виборюють право бути вільними, мати власну державу, говорити рідною мовою.
Чому ж багатьом нашим співвітчизникам до цієї пори потрібно пояснювати «какая разніца?». Для прикладу, наведу невеликі життєві ситуації з країн Європи, з якими особисто стикалася. У Польщі, Німеччині, Нідерландах, та й інших країнах, думаю теж, жодна людина не працюватиме у державній установі, не володіючи мовою цієї держави. І не просто говорити, а потрібно грамотно писати та читати. Мало того, навіть на підприємства і заводи досить часто не хочуть брати працівників, які не говорять їх державною. Маю на увазі не офісних, а звичайних цехових робітників.
До всього, місцеві мешканці завжди намагаються навчити своїх мови. Наприклад, в моєму колективі всі нідерланці вважають своїм прямим обов’язком навчити мене хоча б декількох слів на день. І коли я проявляю інтерес та бажання вчитися, вони дуже радіють, адже таким чином розуміють, що я проявляю повагу до них та їх країни.
Давлячись на цих людей, мені стає ніяково та боляче, адже у великої кількості українців відсутнє почуття любові, а інколи і поваги, до рідної мови. Звичайно ж, причиною всьому є плюндрування солов’їної, яке роками відбувалося. Для прикладу, офіційно українську мову забороняли 134 рази. Потім була тотальна зневага та міф про те, що лише «село неосвічене» говорить українською. В цю теорію вірили всі і, виїжджаючи в місто, чи не кожен ламав язика та переходив на кацапську.
Так хочеться, щоб нарешті всі українці, хто говорить російською та не вбачає у цьому нічого поганого, зрозуміли, що помиляються. І якщо здається, що в дорослому віці перейти на українську важко, то хоча б вчили своїх дітей розмовляти рідною, державною, співучою мовою наших дідів-прадідів. Адже жоден народ не говорить мовою своїх окупантів, а береже свою, як символ національної ідентичності та нескореності духу, як право на волю та існування у цьому світі.
Hello, friends.
On 21 February, since 2000, Ukraine has been celebrating Mother Language Day. We are a nation that has been fighting for its independence for centuries. Today, we are in a war the world has not seen since the Second World War. And once again, Ukrainians are fighting for the right to be free, to have their own state, to speak their own language.
So why do many of our compatriots still need to be told "what's the difference?". For example, I will cite small life situations from European countries that I have personally encountered. In Poland, Germany, the Netherlands and other countries, I think, no one would work in a government agency without speaking the language of that country. And not just speak it, but also write and read it correctly. Moreover, even enterprises and factories often do not want to hire employees who do not speak their state language. I am not talking about office workers, but ordinary shop floor workers.
On top of that, the locals are always trying to teach their own language. For example, in my team, all the Dutch consider it their direct duty to teach me at least a few words a day. And when I show interest and desire to learn, they are very happy, because in this way they understand that I show respect for them and their country.
Pressuring these people makes me feel embarrassed and hurt, because a large number of Ukrainians do not have a sense of love, and sometimes even respect, for their native language. Of course, the reason for this is the desecration of the Nightingale language that has been going on for years. For example, the Ukrainian language has been officially banned 134 times. Then there was total disdain and the myth that only the "uneducated village" speaks Ukrainian. Everyone believed in this theory, and when leaving for the city, almost everyone broke their tongue and switched to Katsap.
I want all Ukrainians who speak Russian and see nothing wrong with it to finally realise that they are wrong. And if it seems difficult to switch to Ukrainian in adulthood, then at least teach your children to speak the native, state language of our grandparents. After all, no nation speaks the language of its occupiers, but preserves its own as a symbol of national identity and indomitable spirit, as a right to freedom and existence in this world.