Сьогодні вночі у Харків з боку сусіднього Білгорода вчергове прилетіли ворожі ракети. З міста, яке ще до січня 1919 року було у складі України, з міста, міщанський люд якого ще минулого серпня приїздив до Харкова, аби скупити своїх дітей до школи на найбільшому ринку Барабашово, та й самим прибарахлитися, бо ж «у хахлов дєшевлє». А цього серпня вони безбожно гатять по Харкову, в якому ще донедавна задовольняли свої меркантильні, споживацькі потреби. І в цьому вся Росія.
Але наїжачений Харків залізобетонно стоїть. На зло ворогам.
Знайома на початку серпня була проїздом у зруйнованому Харкові, коли забирала маму з Ізюма під час останньої евакуації з Харківщини, яка була доволі складною. І вона була вражена чисто прибраними під'їздами понівечених ворожою артилерією місцевих п'ятиповерхових будинків, доглянутими клумбами із цьогоріч посадженою навесні (!) яскравою космеєю на фоні поранених стін міста. І в цьому є Україна. Бо все, до чого торкаємося МИ — живе і квітне. Усе, до чого торкається Росія — вмирає.
Мені здається, що росіяни все ніяк не збагнуть, що українці, на відміну від них, мають те, що вони ніколи не зможуть в нас знищити чи відібрати. Вони можуть закидати нас ракетами, бомбами, зруйнувати наші міста, анексувати наші території, вбити нас фізично, але ДУХ, як одвічний первінь БУТТЯ, незнищенний.
Темрява (в усіх її значеннях), яку уособлюють росіяни, завжди поглинає, стирає, знебарвлює. Світло, яке уособлюють українці, — завжди оживляє, підсвічує, збагачує і возвеличує. І коли сьогодні, піднімаючись ескалатором на станції метро «Золоті Ворота», я вкотре роздивлялася яскраві патріотичні мистецькі банери на його стінах, я зауважила рядки з «Пісні» Олександра Олеся, якими хочу підсумувати мій сьогоднішній короткий допис: «Живи, Україно, живи, для краси, для сили, для правди, для волі!..» (1917). І вже більше ста років ми дотримуємося цієї заповіді. Попри все.
