Взагалі не читав. Ну, може, в гімназії читав підручники, а потім кинув це діло. Він із Пушкіним товаришував, але його творів не читав. «Навіщо, — говорив Айвазовський, — читати мені книги? У мене і так є своя думка».
Всі дивувалися такій поведінці художника. І один сучасник принизливо назвав Айвазовського «місцем добродушного вірменя з архієреєм», нарікаючи, що митець говорить повільно, з акцентом і всі якісь не дуже цікаві речі. Це все тому, що книжок він не читає. У нього, мовляв, і так є своя думка!
Айвазовський мав джерело, ось у чому справа. Своє, особисте мінеральне джерело в маєтку поряд з Феодосією. Цей маєток художник заробив своїми картинами, дивовижними та чудовими морськими пейзажами. Він так писав море, що воно було як живе. Причому на море не дивився, не з природи писав. Просто із голови. Хоча море любив, звісно.
І ось у Феодосії почалася страшна посуха. Айвазовський взяв і подарував своє особисте джерело місту, що знемагає від спеки та спраги. На свої гроші проклав водогін, 25 верст труб. І напоїв все місто. Дарма. П'ятдесят тисяч відер води щодня отримували городяни із особистого джерела Айвазовського. Раз у нього є джерело — хай усі п'ють мінеральну воду.
Він гімназію у місті збудував на свої гроші. Театр. Ще багато різних культурних закладів. І напував усіх водою зі свого джерела. А чудові свої картини часто просто дарував.
Коли людина має джерело, їй немає особливої потреби читати книги. Він може собі дозволити їх не читати — це його особисте право. Він картини писав дивовижні, геніальні. А в 75 років з'їздив до Америки та Ніагарський водоспад написав. Коли йому читати було?
Нехай кожен займається своєю справою. Черпає зі свого джерела, якщо Бог дав йому. А якщо щедро ділиться з іншими така людина, так нічого його критикувати і книги йому пхати в руки. І писати про нього неприємне.
Кожному своє. А джерело було невичерпним. Там було все: і море, і гори, і земля, і небо, і літо, і зима, і люди, і птахи, і риби... Все було в джерелі. У першоджерелі. А книги та картини — це лише переказ. Відра з водою, якими поять спраглих.
