Сьогодні в мене день народження. Дзвонять друзі, знайомі, родичі. Всі вітають, хтось телефоном, хтось месенджери використовує, хтось листівки на стіну у Фейсбуці кидає. Зателефонував мені і старий друг, одногрупник, з яким випито немало пива і пережито чимало пригод у студентські роки 😄. Він взагалі-то романтик (принаймні був колись), але став показово прагматичним та навіть трохи песимістом. Загалом важко жити у маленькій квартирі в гуртожитку з трьома дітьми та дружиною, ланцюжок дім-робота-купити-поїсти-завести-забрати-дітей зі школи - наче пута і розірвати їх важко, то ж я чудово його розумію, але інколи його вислови просто на деякий час просто вибивають мене з колії.
То ж він мене привітав, ми трохи ще порозмовляли і він каже: "Я бачив, ти у фейсбуці фотки якоїсь снігової печери постив". Я сміюсь, "То іґлу", кажу 😆. "Та то не важливо, де ти стільки снігу набрав, у нас стільки не було". - "Та як не було, Львів так само снігом засипало, я ж точно знаю". "Та то треба йти десь у парках шукати чи на стадіоні" - відповідає. Я здивувався: "Та ж точно можна було знайти якийсь сніг, якщо хотів щось зліпити, сніговика наприклад". Друг відповів фразою, яка мене дещо ввела в ступор - "Та нащо його робити, тут неподалік он хтось зробив сніговика, то він простояв дві години і його розламали".
Я здивувався: "Та ж хіба ти робиш сніговиків, щоб він стояв, то не статуя, я гадаю, набагато важливіше, що ти його зробиш разом з дітьми, то ж весело, ну нехай його зламають через дві години, але за той час, що ти ліпитимеш снігову бабу, ти побудеш разом з дітьми, ви зробите щось спільне, щось важливе для вас в той момент. Ну і можна зробити фотку, потім у соцмережі якійсь виставиш 😉". Але я його не переконав, розмова звернула на щось інше.
Коли ми поговорили, я трохи замислився. Я думаю, що я не ідеальний, що я багато не роблю правильно, щось можу краще, буває і лінуюся. Але я намагаюся приділяти час своїм дітям, гратися з ними, хоча їм завжди мало 😄. Бо сам я не мав цього в дитинстві, батьки важко працювали і вічно були зайняті (хоча мама є мама, вона завжди знаходила хвильку часу на мене, ми не гралися, але принаймні вона читала мені казки на ніч, коли я був малий, а от з батьком стосунки склалися не найтепліші), я грався або сам, або з іншими дітлахами на вулиці, ми загалом були більш самостійними через це. Але іноді бракувало того емоційного зв'язку, який я тепер намагаюся підтримувати зі своїми дітьми.
То ж і це іглу я зробив з донечкою, тому що нам обом було це цікаво. Ну ок, це іґлу я зробив вдома на подвір'ї, та я колись раніше з друзями зробив два іґлу набагато більших на вулиці, не переймаючись тим, що їх хтось поламає. І сніговиків незліченну кількість 😊. А коли ми робили це іґлу з Даринкою, нам було надзвичайно весело, вона особисто зробила декілька снігових цеглин, трамбуючи сніг у продуктовий кошик 😆. Я гадаю, що цю нашу спільну справу вона запам'ятає надовго.
Тут ще в тему, ми позавчора подивилися чудовий сімейний фільм, "Крістофер Робін", про того самого хлопчика, який дружив із ведмедиком Вінні, полохливим Поросятком, Тигриком, Осликом та іншими. Хлопчик виріс, одружився, в нього є дочка, якій він зовсім не приділяє часу, бо мусить працювати навіть на вихідних, щоб сумлінно виконувати свою роботу. Проте його шеф це не цінить і відверто його експлуатує, та й узагалі він не любить свою роботу. Дочку він хоче відправити в закритий пансіонат, бо з ним самим так колись вчинили батьки, і відтоді він забув про своїх вигаданих (чи ні?) друзів. Але вони не забули про нього... Це чудовий фільм, який однаково цікаво буде переглянути як батькам, так і їхнім діткам, кожен там знайде щось корисне для себе.
Я не хочу моралізаторствувати когось вчити як жити, іноді я і сам не маю часу погратися з дітьми, хоча, коли я їм відмовляю (попередньо пояснивши чому я це роблю), бо маю якусь роботу, в мене серце стискається. Але іноді я все ж посилаю все це під три чорти і просто іду з ними гратися 😊.