На Краю...
Кажуть, що на фронті атеїстів нема, як немає серед тих, хто бореться з раком! Моїй Матері Любі діагностували рак молочної залози, та ми сподіваємось на Господній порятунок, згадуючи на театральній виставі про онкохворих "Оскар"прожиті роки разом!
Чому птахи в теплу пору так дзвінко галасують на світанку?
-щоб розбудити сонце,щоб швидче вставало.
Коли птахи під осінь відлітають у вирій, а тих що лишаються мало і вони мерзнуть узимку сонце вчасно нікому розбудити.
Він вірив в це щиро і беззастережно так само був переконаний що не можна плюти в воду бо мама помре. А ще він знав що найбільший старий бук на чубку гори розумів людську мову і тільки він міг по-справжньому поспівчувати. До нього пожалітись біг тоді коли більше розуміти його просто не хотів. Найприкріше було тоді коли його щиру довіру і любов зраджувала сестра. Вона була старшою,мудрішою і хитрішою і користала як могла. Часто ставив питання,що якщо б була справді рідною то чому не спробувала зрозуміти?!?
Жила їх сімя у крайній хаті, оточеній з трьох сторін лісом, з четвертої – дорога у поля, і лиш в далечині виднілась однісінька хата, за якою починалось справжнє село. А тут, на батьківському обійсті, ліс для малого Ромка видавався Крайсвітом.
Порослий деревами пагорб увінчувала «лисина» галявини, а з вершечка лисої гори – увсебіч до самого небокраю – тільки ліс. Оце і був Ромків Крайсвіт – Дивосвіт.
Роман змалечку мріяв літати і навіть збудував гніздо як в птахів сподіваючись що там внього виростуть крила. Старша сестра насміхалась з нього. В розпачі він втікав
до лісу і ділився своїми мріями Старезному Буку який розуміюче хитав віттями.
Коли виріс і забирали його в армію попросився в льотні війська. Та приїхала сестра, виставила начальству,щоб викреслили його зі списків льотчиків.
-Навіщо ти втручаєшся в мій життєвий вибір? Вічно ти знущаєшся,навіть тут!- в розпачі кричав Роман на зустрічі з Даркою у військовій частині і до кінця життя мав на неї жаль за не здійснену мрію. Яку споглядаючи в небі кидав всю роботу на селі намагаючись визначити який літак пролітає над ним!
Одного разу він влетів в хату з плакатом авіа-шоу винищувача,якого колись обслуговував в армії! Ми разом пішли на це авіа шоу на аеродромі “Скнилів”.
З чого все почалось і коли закінчиться?-це було питання питань першою думкою коли над раптово пролiтаючими осколками розбитого літака перемішаними з кровю,плачем,криком і розпачем. Так врiзалось в память Скнилівське авіа шоу на яке люди прийшли,як колись на видовище в Колізей,але самі стали жертвами. Винищувач виконував маневри над здивованим захопленим натовпом,а потім завис в штопорі і почав падати і винищувати своїх глядачів. На щастя Батько, який колись ремонтував літаки це вчасно помітив знак в небі і крикнув:”Падай!”,штовхнувши мене на землю. Коли підвівся-навколо тiла людей, що недавно веселились, зараз були розкиданi по всьому аеродрому покремсані осколками без рук та ніг, волаючи від болю і просили в крові про допомогу. Я в станi шоку бігав від одного тіла до іншого і шукав життя,яке недавно ще чогось прагнуло.
З останнім поглядом і подихом вiдлітало те, що називаємо людиною. І тоді ще школяр замислився над тим хто ми насправді і для чого тут та почав шукати відповіді в хімії та алхімії,фізиці та метафізиці,релігії і апокрифах та езотериці та музиці та першозвуках мантр ,що залишиться з нами назавжди. Але всюди знаходив лише часткову відповідь,яку домогли скласти з пазлів різні люди і не зовсім.
-Ти усвідомлюєш,що з кимось з нас могло статись те,що з тими людьми чиї тіла залишились на летовищі накриті простирадлами, а ми так і не зібрались на Лису гору. Досить відкладати,пішли…. –скомандував Батько
Довго не міг зрозуміти чого Тато видивляється і шукає в небі.
А потім задумливо промовив:
- Завжи літала тут…Вона напевно там ще літає над Скниловом…
-Хто літає?
-Диво- куля! Вона летіла звідси за мною… Ти ж бачив,що як вона зявилася, то навіть винищувач вийшов з ладу і пішов в штопор ?!
Я передивився фотографії зроблені на Скнилівському аеродромі і на збільшені помітив появу дивного кулеподібного об’єкту позаду падаючого літака, в якому виключились два мотора одночасно.
Він часто ходив на Лису гору чекаючи прильоту своєї Диво-кулі. Помер так і не дочекавшись її повернення. А вона все ж прилетіла та не біла,а червона,бо прилетіла вона саме до мене…
Вирішив піти до лісу по березовий сік, як робив кожної весни мій тато, а він – як його тато, як було, певно, споконвік… Спершись на березу задумався: Що робити? Що далі буде з цією Землею?
Простягнув руку … і раптом відчув яскраве світло. Спершу подумав, що то промені сонця, але переконався, що сонце на небі, а наді мною зупинилась сяюча куля.
У підсвідомості мимоволі виникло чимало питань, а «підморгування» цієї дивини – як знак згоди. І я сфотографував,як видається мені, концентрацію чутливої енергії.
Ця загадкова субстанція перетворює довколишній ліс у дивокрай, де оживають казки. Це відкриття зробив мій батько колись давно, коли був ще малим дитям.
Вперше він привів мене в цю дивомісцину після Скнилівської трагедії, хоч відколи себе пам’ятаю батько завжди обіцяв повести на край світу та не встиг врятувати Свободу України...