Пригадалася одна подія. П'ять років тому моя подружка Світлана Костюкова збиралася їхати до Києва на співбесіду до роботодавців. І запропонувала поїхати з нею за компанію. Планувала вона добиратися на фурах. Тобто автостопом. То була авантюра ще та! Я ніколи так не їздила і мені було цікаво. Тож я погодилася. Ввечері ми пішли з нею на київську трасу і Світлана почала зупиняти машини. Одна таки нам зупинилась і водій сказав, що довезе нас до Житомира. Звідти ще однією фурою ми добралися до Києва.
Столиця зустріла нас туманим холодом. Було дуже рано. Ми були змушені чекати поки буде їздити транспорт.
Коли я їхала до Києва то мала на меті побачитися з своїм давнім другом Ігором Павлишеним.
Він жив в Києві, а тато його був родом з Поникви Бродівського району. І на кожне літо батьки привозили його до бабусі.
Він відрізнявся від сільських хлопців. Стильний столичний пацан! В ньому був якийсь шарм. А ще футболіст який!
Носив довге волосся, що розвівалося коли він бігав за м'ячем по футбольному полю. Звісно, всі дівчата і я в тому числі були тайно закохані в цього столичного красунчика. Пам'ятаю, що коли ми були в старших класах то ходили на роботу на колгоспний тік. Дівчата працювали коло очисних машин, а хлопці на розгрузці грузових машин. От Ігорко завжди їздив на машині. Подовжене волосся, червона футболка. Ніколи не забуду ці миті...
Але життєві дороги розійшлися.
Через довгі роки ми знайшли одне одного в соціальних мережах. І наше дружнє спілкування триває досі. Веселий, завжди оптимістично налаштований. Приємно спілкуватися з такою людиною.
І от я потелефонувала, що я в столиці і ми можемо побачитися. Ми не бачилися напевно років з 25. Останній раз він приїжджав до Поникви на весілля своєї племінниці.
Ігор приїхав і ми всі троє пішли в кафе Львівські пляцки. Замовили собі штрудлі з смачними начинками, каву і прийнялися за розмову.
Пригадували спільних друзів. Розповідали різні смішні випадки. Ділилися новинами з теперішнього життя. Було весело і цікаво.
Коли зав'язалася наша дружба ми були ще дітьми. А тепер ми дорослі люди. Кожен з нас має свій багаж життя за плечима. Але в душі ми завжди діти. І щиро радіємо з того, що випала така нагода побачитися через довгі роки.
