Знову у серці цей постійний смуток і безпорадність. Читаю новини, читаю історії про тих, хто живий і тих хто передчасно загинув у війні... Ненависть до ворогів лише збільшується. І кожна звістка про маленькі і великі перемоги нашої армії приносять нестримну радість.
Хочу прожити один день без новин. Без інтернету. Без війни.
Сьогодні за вікнами періщить весняний дощ. Він потрібен землі. Після нього усе зеленіє. Але цей монотонний стукіт ще більше затягує мене у смуток. А я згадую про тижневе завдання нашої спільноти написати про своє місто чи село. Ну, у мене таких дописів багато, якщо погортати стрічку. Саме тепер, у час війни я нарешті почала більше цінувати мій Львів і відчувати себе тут як удома. Є ще інший дім — це моє село. І врешті я зрозуміла, що зовсім не обов'язково їх протиставляти. Можна жити у двох режимах і отримувати від цього задоволення.
Сотні тисяч людей змушені були покинути свої домівки через війну. Хтось переїхав на Західну Україну, а інші перетнули кордон. Більше трьох мільйонів біженців... Вдумайтеся у цю цифру!!! І дивлячись на це все я розумію, що нема тепер правильного і неправильного стилю життя. Що іноді пожити в селі поза соціумом — це нічого страшного. Як і виїхати за кордон на час війни. Єдине що мене сильно гнітить це те, що не всі з друзів повернуться.
А сьогодні я вас кличу на прогулянку Стрийським парком у Львові. Нещодавно ми потрапили туди з @lv-teacher та дітками її подруги @malkova.olga. Оскільки в центрі було дуже людно, то я запропонувала парк. Тут більше місця і менше людей... І більше птахів. Два білих та один чорний лебідь (не знаю де його пара) вже давно живуть тут, хоча на зиму їх забирають кудись у тепле приміщення. А ще качки і всюдисущі голуби... Всі радіють весні. Повсюди бігають діти, гуляють люди з песиками.
Раніше мене дратувало те, що тут люди просто живуть, а в іншій частині країни все знищено і люди сидять в підвалі без тепла і їжі... Ну я чудово розумію, що це синдром вцілілого і вже колись про це писала. Іноді на мене це находить. Але вчора я навпаки раділа, що мої друзі змогли вирватися із пекла і просто гуляти та дихати повітрям і спостерігати за приходом весни... І мабуть не вони одні такі у цьому парку і цьому місті. Я понад усе мрію, щоб це жахіття закінчилося і діти знали про війну лише з підручників історії.
Наприкінці прогулянки ми побачили крізь дерева прапор, який знаходиться доволі далеко, проте він досить великий і на високій жердині. Такий прапор був у нас в Харкові, — сказала подруга з ностальгією.
Сподіваюся, що не тільки був, але й буде. Якнайшвидше.
